Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

− наполегливий письменник надіслав би свій твір щонайменше десятьом видавництвам для певності. Але ж я лише початківець. На що сподівалася? На диво? Ще й обрала таке видавництво, яке друкує найпопулярніших письменників, куди щодня надходить чи не по сто рукописів, а ще ж вони видають і класиків, і наукову, і прикладну літературу…

Але диво таки сталося. І до того ж доволі швидко. Десь через місяць (Ага! Це дуже-дуже швидко, навіть як на диво!) мені надійшла відповідь із «Палімпсеста». Моїм романом зацікавилися й хотіли його видати.

Що такого неймовірного сталося в той день, коли мій пакунок опинився на столі в головного редактора, який особисто його відкрив, почав читати і, перегорнувши кілька сторінок, уже не міг відірватися, тому так і просидів у своєму кабінеті, аж поки дочитав?.. У нього вже й спина заклякла, уже всі працівники порозходилися, а чоловік усе сидів, схилившись над письмовим столом, і не міг розпрощатися з рукописом. Про все це Микола Іванович розповів мені пізніше, коли ми особисто зустрілися. Зазвичай він не читав рукописів, а роздавав їх редакторам. Окрім того, спочатку відбирали твори вже знаних письменників, а рукописи невідомих авторів могли чекати своєї черги роками! Чому в той день він раптом зробив виняток − і сам до пуття не міг пояснити. Казав, що ніби відчув, як якась невідома сила наче підштовхнула його до пакунка.

І я йому повірила. Хтось мені допомагав.

Отак усе пішло-поїхало. Я підписала угоду, поїхавши в столицю спершу з мамою та Олегом. А їдучи вдруге, переконала їх (хоч це було нелегко), що прекрасно можу впоратися без сторонньої допомоги.

Це було так класно! Я врешті відчула себе по-справжньому вільною. Та й біль уже майже не повертався, хоча подорожі часом були доволі виснажливі. Але я давала собі раду лише слабкими знеболювальними препаратами в таблетках, а про уколи вже навіть і не згадувала. Я літала на крилах. Я почувалася потрібною, важливою. Видавці радилися зі мною, дослухалися. Я була головним персонажем. Та й ставилися вони до мене з якоюсь неймовірною повагою. Ще б пак! Такий глибоко філософський твір! Мабуть, щоб написати його, треба бути дуже розумною!

А ще в «Палімпсесті» майстерно розвинена маркетингова система, тому їм вдавалося чудово продавати все, що видавали, навіть дуже примітивні речі. І хоч я й не сподівалася на великий успіх − усе-таки мій роман належав до художньої літератури, та й ім’я ще невідоме, − та коли «Відтінки…» почали наввипередки згрібати з полиць, я не на жарт здивувалася.

Моя книжка стала популярна. Її буквально розібрали на цитати. На неї писали рецензії, до того ж − це взагалі дуже дивно − переважно схвальні, захоплені. Лише кілька разів в Інтернеті я наштовхнулася на кволі спроби покритикувати, та й ті стосувалися не твору, а мене особисто: мовляв, авторка не сама написала роман, вона цитує якихось невідомих давніх філософів, та й узагалі це колективна творчість кількох талановитих письменників, які запрагнули приховати своє авторство. Ага! У наш час усі так і прагнуть приховати авторство. Усі просто вмирають від скромності!

Про філософські ідеї мого роману взагалі говорили й писали дуже багато. Які тільки теорії з того всього виводили! Хтось дуже сміливий припустив, що ця книжка може спокійно слугувати посібником нового філософського вчення. Добре, що хоч до мене не чіпляли образливих штампів, як до багатьох сучасних письменників, називаючи українським Коельо чи, скажімо, Муракамі. Така другосортність завжди мене дратувала. Ніби ми, українці, не можемо бути першими, оригінальними, ні на кого не схожими!

Тим часом у мене почалося бурхливе життя: зустрічі з читачами, автограф-сесії, поїздки всією країною… Мама з важким серцем відпускала мене, але все ж змирилася. Мої постійні мандри, мабуть, і підштовхнули її нарешті зібрати свої речі й переїхати до коханого. Я теж не мала часу сумувати: весь час кудись бігла, щось вирішувала. Тепер відчула, що переживали Денис і Таня. Уже й мене різні громадські організації почали запрошувати стати учасником якихось їхніх акцій, знятися для якогось із журналів і навіть календарів. Оце вже особливо приємно! Мене не вважали потворою. Моє волосся відросло, шрам став майже непомітний. Я добре гримувалася й мала цілком пристойний вигляд. Ну, шкутильгала трохи, але ж цього на світлинах не видно. З часом сподівалася пройти ще й курс реабілітації для ноги. Коштів від продажу книжок тепер, дякувати Богу, вистачало й на це.

Як відреагували на мою несподівану популярність друзі? Хоч як це дивно, нормально. Для подруг найбільше щастя − знайти своє кохання і вдало вийти заміж, тому моєму успіху вони не надто й заздрили. До того ж вважали, що після всього пережитого я заслуговую бодай краплиночки щастя.

Більше мене турбувало, як поставляться до книжки Таня з Денисом. Ці люди стали невід’ємною частинкою мене самої. Але й вони, здається, щиро тішилися. Денис узагалі не стримував свого захоплення.

− О, Юлю! Я таки розбираюся в людях. Не даремно ж я тебе відразу помітив. Я з першого погляду здогадався, що ти − незвичайна дівчина. Але твоя книжка направду вразила навіть мене. Ти себе перевершила. Браво! − не припиняв сипати компліментами хлопець. І вони були щирі.

Таня виявилася дещо скупішою на емоції. Вона більше сумувала, мабуть, згадуючи свій недавній успіх, який несподівано виник, але так само несподівано зник.

Я бачила в її очах якусь ніби засторогу для себе: «Не розслабляйся. У мене теж так було. Але ті люди, які тебе зараз підносять, дуже швидко про все забудуть, щойно ти не зможеш перевершити себе, піднятися вище від поставленої планки».

Таня раділа за мене, я впевнена, але вона ще й співчувала мені, бо, мабуть, боялася, що я повторю її гірку долю. Нещодавно в якомусь літературному журналі надрукували її оповідання, ще в якомусь альманасі − уривок із повісті. Усе. Прізвище Таміргазіної почало сходити з уст. Уже й на різні акції її перестали запрошувати. Зрідка вона ставала гостем чергової зустрічі в Книгарні, та й то більше як критик, ніж як автор.

Шкода дівчину. І тепер, коли в мене все було класно, усе складалося якнайкраще, свою провину перед нею я відчувала у стократ сильніше.

І ось моїх шанувальників побільшало ще на одного. Та якого! Справжнього Читача! Матвія. Давнього знайомого. Я не переставала дивуватися незвичайності цього життя, яке підкидало такі несподівані зустрічі, такі неоднозначні ситуації.

Простора аудиторія філологічного інституту була вщерть заповнена. Давно тут не збиралося стільки народу. Воно й не